Бабин яр та Голокост

	Силами Інституту Юдаїки в Києві була створена переносна виставка «Трагедії Бабиного Яру», екскурсоводами на якій були наші учні.

Марія Брільянт

Долі людей в тяжкі часи війни є чимось більшим ніж сторінки тексту, кожна розповідь, кожна згадка, як окрема, маленька, частина історії. Свою історію розповість нам Марія Марківна Берлянд (Маня Мордохівна Берлянд).  Жила в Києві з вітчимом та мамою. Батька вона свого з дитинства не знала , мала рідного брата та 3 двоюрідні сестри з Росії. В 41-ому була мобілізована в батальйон Саксаганського. Там допомагала в медичному відділенні пораненим.

Під час взяття Києва потрапила в полон в якому пробула 10 днів та була відпущена через те, що за декілька днів перед захопленням Києва Марія отримала метрику, в якій було сказане її нове прізвище, яке і врятувало її згодом при переписі - Брільянд. 

У Києві влаштувалась прибиральницею до німців. Тому що, як сама каже: “Найкраще спасіння – біля ворога”. Там познайомилася з білорускою з якою згодом поїхала до Білорусії.

Переховувалась у місті Брагін (Білорусія). Допомагала по господарству в тутешній сім’ї та згодом влаштувалася працювати в жандармерію прибиральницею але була вимушена покинути місто через підозри про її національність.

Потім партизанила в лісах, мала звання старшини, виконувала різноманітні небезпечні завдання, ходила в дозор та на розвідку. Розповідає про свій партизанський загін та долі їхніх сімей. Кожен день піддавала себе до небезпеки та буквально дивилася смерті прямо в обличчя. Згодом у партизанських рядах дізналася про долю своєї сім’ї яка загинула в Бабиному Яру.

Наприкінці війни перебувала у військовій частині біля Берліну. Потім у 48-ому році Єврейська Рада України знайшла Марію Марківну та повернула до Києва. Там вона повернула собі свою квартиру та влаштувалася на свою колишню роботу.

Усе інше в деталях ви можете побачити та почути на записі інтерв’ю з нашою героїнею.

Стовбчатий Дмитро, 10-а

Забарко Борис Михайлович

О нелегких днях войны рассказывает Забарко Борис Михайлович (1935 г.) - бывший узник Шаргородского гетто (Винницкая область). Обучение на историческом факультете Черновицкого Государственного Университета, учитель, завуч сельской средней школы, преподаватель Университета, аспирантура Института истории Национальной Академии наук Украины (НАНУ), кандидатская диссертация, ведущий научный сотрудник Института истории и Института мировой экономики и международных отношений НАНУ, руководитель социального отдела и координатор программы "Холокост" "Джойнта", директор Киевского Института социальных и общинных работников,

Председатель Всеукраинской Ассоциации евреев - бывших узников гетто и нацистских концлагерей, руководитель научно-просветительского Центра «Память Катастрофы», вице-президент Международного союза общественных объединений евреев - бывших узников фашизма, член Наблюдательного совета Международного фонда "Взаимопонимание и толерантность", член Международного совета австрийской альтернативной службы за границей. 

Д-р Борис Забарко – заслуженный деятель науки и техники Украины, Лауреат премии Национальной Академии наук Украины, премия Европейского «Бнай Брит» «In Recognition for immortalizing the Holocaust tragical memory», автор более 230 книг и статей, опубликованных в Австрии, Великобритании, Венгрии, Германии, Израиле, России, США, Украине.

Кріштейн Аркадій Ісакович 

Молот другої  світової війни сильно вдарив по усіх народах.  Кожен народ був у кайданах німців, у камерах концтаборів, кімнатах гетто. Наш співрозмовник - єврей, що пережив Другу світову війну у концтаборі. Його звуть Аркадій Ісаакович Кріштейн. Він був у концтаборі у Печорі, який називався «Мертва петля». У його рідне місто прийшли німці і не відразу почали знущатися. Спочатку все було відносно спокійно, потім ввели комендантську годину.

Після чого усе населення зігнали спочатку до школи, там же з`явилися перші жертви. Аркадій ще малим побачив смерть, сліпу і жорстоку. На початку зими євреїв почали гнати до концтабору. Брат Аркадія утік разом з батьком і працював, щоб прогодувати матір та малого Аркадія.

Першим помер батько. Яшку (брата) забрали на роботи ( сестер евакуювали), і Аркадій, прийшов до іншого села і знайшов там Яшку, який втік з робіт. Звісно, що без допомоги інших людей Аркадій не зміг би дійти до цього села, але в усі часи були люди не байдужі до лиха. Після війни Аркадій Ісакович став учасником організації, що шукала людей, які вижили після концтабору «Мертва петля». Ця організація існує й дотепер.

Ненашев Семен, 10-а

.

Мати	Дядько
Брат

Лист з фронту ч.1	Лист з фронту ч.2
Похоронний лист

Склянский Олександр Ігорович

У роки війни перші об`єкти атаки, звичайно, міста, до того ж великі. Київ на той час був досить великим містом. До вашої уваги розмова з людиною, яка пережила окупацію у Києві,  - єврей Склянський Олександр Ігорович. Він розповів, як фашисти розклеїли оголошення про те, що кожен єврей у місті має прийти до Бабиного Яру. Олександр  зі своєю сім`єю не пішов того дня за наказом. Потім їх переховувала одна жінка, яка декілька разів рятували їх.

Тяжкі хвороби, нестача їжі впливали на життя Олександра. На другу зиму мати та дітлахи захворіли на тяжку хворобу, яку можна було вилікувати лише під наглядом лікаря, але вони поза законом, покликати лікаря означало смерть. Але й не покликати також смерть. І тоді жінка, яка їх переховувала, привела лікаря-єврейку, яка сама переховувалася. Це був порятунок і вона вилікувала їх. Три роки,холод, голод і смерть поруч... Але залишилося найдорожче- життя, хоча і дорогою ціною...

Ненашев Семен, 10-а

Бутнік Святослав Арістархович

О семье Бугников можно сказать слова­ми поэтессы Людмилы Титовой: «Был сорок первый палачом - у многих судьба переломилась пополам». В первые дни войны отца призвали в армию. Мать не смогла эвакуироваться - как и куда ехать с годовалыми двойняшками и пятилетним Мишей? Немцы вошли в город в сентябре 1941 года, а 4-6 октя­бря 800 евреев Переяслава были расстреляны фашистами. После этой трагедии Екатери­на Михайловна Бутник с тремя детьми полтора года не жила дома - пряталась у свекрови, в семье Полторацких, в оврагах, на чердаках.

В 1943 году немецкая часть ушла из Переяслава, пришли румыны, и семья Бут­ников вернулась в свой дом на улице Орджоникидзе. Но зати­шье было недолгим - весной немцы вернулись. Святослав Аристархович Бутник вспо­минает о том роковом дне - 14 мая 1943 года: «Брат Миша в тот день был в школе, сестра Люся - у бабушки. Стояла сол­нечная погода, мама стирала во дворе, я бегал рядом. Вдруг во двор зашли немцы, схвати­ли маму. Я вцепился в мамину юбку, укусил немца за палец, немец ударил меня сапогом, я потерял сознание, а маму уве­ли. Больше я ее не видел...» Потом с болью в голосе до­бавляет: «Когда я был уже под­ростком, незнакомая женщина сказала мне: «Ваша мама была вся седая и всю дорогу крича­ла: «Люди, не оставьте детей!»

Семь женщин-евреек, которые были замужем за украинцами были расстреляны в овраге за кладбищем 14 мая 1943 года.

Мишу, Славика и Люсю Бутников забрала бабушка по отцу Александра Павловна.

В сентябре 1943 года Пере­яслав освободили советские войска. Славика положили в больницу - после побоев нем­ца ребенок не мог ходить. В по­бедном 1945 году пришла по­хоронка на отца. «Маму я хоть смутно помню, отца же не пом­ню совсем, знаю только, что по­хож на него. Только в 1958 году через военный архив в Подоль­ске брат Михаил узнал, что наш отец попал в плен, а потом 16 февраля 1945 года погиб в штрафбате», - вспоминает Святослав Аристархович.

Екатерина Михайловна Бутник	Святослав Бутник в 16-ти летнем возрасте