Левітас Ілля Михайлович
Під час Другої світової війни столиця Узбецької РСР, місто Ташкент, стала одним з центрів евакуації. Але чи все було там так спокійно, як думає більшість?
Ілля Михайлович Левітас - історик, журналіст, педагог і громадський діяч. Але в першу чергу він очевидець того, як звірства війни відчуло на собі навіть таке мирне місто як Ташкент.
Уже десятирічним хлопчиком Ілля Михайлович уже зрозумів, як страшно чекати з фронту лист-повідомлення про смерть близької тобі людини. |
|
|---|---|
Він бачив покалічених війною чоловіків на вулицях Ташкенту, горе жінок, що втратили чоловіків, братів , синів , і відчував як повільно згасала надія в серцях людей.
Це були важкі місяці, які не пройшли безслідно для цього чоловіка. Але він стійко це пережив і встав на свій власний шлях - шлях, метою якого стало донести людям правду про ті події .
Про це та багато іншого розповідає наш співрозмовник, поринаючи у вир спогадів ...
Войтенко Ліза, 11-А
|
 |
Корецька Фріда Вікторівна
Наш собеседник – Фрида Викторовна Корецкая. «Я родилась рыжей. Без медного оттенка. Просто ярко золотая, как червонное золото. Рыжий - это не масть. Это характер, это судьба. И эта самая судьба проявилась в первый же день рождения. Я родилась 29 февраля. Не многовато ли для маленькой еврейской девочки?» «…Оказалось, что я Корецкая и по папе и по маме…
Мне было 5 лет, и детство на этом закончилось. Началась война.» - так говорит о себе Фрида С любовью вспоминает она своего погибшего на фронте родственника – Вовочку: «Однажды мы были в кино. Не помню, как назывался фильм. |
|---|
Что-то о сражениях русской
армии толи времен Кутузова, то ли Суворова. Я не могла отличить какие солдаты из какой
армии и все время спрашивала: «Это наши?». Вовочка сердился и говорил: «Это
русские». А
я не понимала, почему они не наши, если русские.» С
ужасом описывает, как уничтожила похоронку на отца. Об этом и многом другом
смотрите в
нашем интервью с уроженкой Днепропетровска.
|
|
||||
|---|---|---|---|---|---|
|
|
||||
|
|
Григорьєва Іда Ісаківна
Сьогоднішня наша героїня чарівна жінка, яка змогла з гідністю пережити усі страшні часи війни та не втратила блиску в очах. Іда Ісаківна народилася в 1923 році . Проживала в Києві на Подолі . З неймовірною ніжністю й великим захопленням розповідає Іда Ісаківна про рідних та загалом про своє життя . З усмішкою згадує своє цікаве дитинство . Виросла Іда Ісаківна в російськомовній сім'ї , не знає Ідишу , але батьки вільно розмовляли декількома мовами . Зізнається,що її вихованням займалася бабуся, яка проживала разом із сім'єю . Іда багато часу проводила в сімейному колі , на свята усі збиралися разом , на святкових столах були , як російські так і єврейські страви.
|
|---|
Іда, за бажанням батька, з 5 років відвідувала балетну школу, займалася декілька годин на добу . У ті часи, молодій дівчині,дуже подобалося танцювати , у свідомому віці, вона вступила до хореографічної школи. У 1941 році закінчила 10 класів. Вже 6 червня 1941року відбувся ,довгоочікуваний випускний вечір, а вже через тиждень розпочалася війна, яка докорінно змінила буденне, тихе, спокійне життя.
Під час війни Іда Ісаківна часто з тугою згадувала своє
дитинство. Бачила, як війна повністю змінила життя її
сім'ї. Згодом, 6 липня 1941 року, батько Іди приймає зовсім не легке для себе
рішення,( воно стане вирішальним), він відправляє свою родину та сім'ю брата на
баржі,яка прямувала по Дніпру до Дніпропетровська. Родина була заможною, але під час цих
страшних подій, вони були змушені залишити усе, взяти з собою лише маленьку
валізу. Іда не розуміла, що насправді означає, це страшне слово «війна». Їй
здавалося, що це цікава подорож ,але, коли побачила велику кількість людей на
пароплавах, стрілянину, смерть,
дівчина зрозуміла, що усе не так гарно, як їй здавалось.
З Дніпропетровська, вони відправилися до Краснодарського краю. Там вони змушені були жити та працювати. Працювати ні мати, ні бабуся не могли, лише Іді доводилося працювати у колгоспі, усі її мрії про акторську кар’єру розвіялися в один момент. 11 вересня прийшов останній лист від батька. Як думав чоловік, він відправляв родину не на- довго , але війна розпоряджалася долями людей по-своєму. Батько Іди трагічно загинув: у Борисполі потрапив у полон, а потім до Бабиного Яру, де й був розстріляний.
З Дніпропетровська, вони відправилися до Краснодарського краю. Там вони змушені були жити та працювати. Працювати ні мати, ні бабуся не могли, лише Іді доводилося працювати у колгоспі, усі її мрії про акторську кар’єру розвіялися в один момент. 11 вересня прийшов останній лист від батька. Як думав чоловік, він відправляв родину не на- довго , але війна розпоряджалася долями людей по-своєму. Батько Іди трагічно загинув: у Борисполі потрапив у полон, а потім до Бабиного Яру, де й був розстріляний.
Розпочалися
складні часи, довготривалі переїзди , задля пошуків кращого життя.
Багато років пройшло , а в березні 1945 року Іда повернулася до Києва . Квартира була вже
зайнята , але вона залишилася та працювала в рідному місті. Це були страшні
часи.. У Києві була суцільний розлад…
Почуття ,які вирували в такий жаданий День Перемоги, Іда Ісаківна передати з точністю не може. Для
кожного, хто пережив війну , це свято особливе . Свято спогадів та пам'ять по
тих, хто так і не дожив до цього моменту . Багато чого війна безжально забрала .
Але доля нагородила її за витривалість чудовим чоловіком , подарувала двох дітей
Зараз Іда Ісаківна, з усмішкою на вустах каже, що прожила
тяжке, але чудове життя.
Возна Анна, 10-а
