Нежинський Семен Моісейович

HTML код таблицы, примеры

Війна… Нам відомо значення цього слова, ми уявляємо наступ ворога,мобілізацію чоловіків, загибель бійців на фронті та цинічні, підступні масові убивства мирного населення: жінок, підлітків, дітей… Проте всі без винятку люди, яким війна глянула просто у вічі, бажають прийдешнім поколінням ніколи не знати, яка вона насправді, нізащо не відчути себе у цьому всепоглинаючому вирі… Є така професія – Вітчизну захищати. Цій професії присвятив себе Семен Мойсейович Нежинський, нині покійний, а колись – гвардії полковник у відставці, який 29 років свого життя віддав військовій службі. Його «доросле» життя почалося, як і в багатьох юнаків того часу, в один день, - день початку Великої Вітчизняної війни. З дитинства Семен Мойсейович, як усі хлопці, мріяв бути військовим.

Особливе враження на нього справив тоді новий і дуже популярний кінофільм «Чапаєв», який Семен переглядав десятки разів. На шляху до омріяної «професії» Семен Мойсейович закінчив 13-ту київську артилеристську спецшколу, вступив до Ленінградського училища артилерії, але закінчити повний курс навчання завадила війна – курсантів достроково випустили з училища, а вже через місяць після сумнозвісного 22 червня 1941 року Семену Нежинському присвоїли звання лейтенанта.Далі – страшні й, здавалося, безкінечні дороги, жорстокі бої, біль від утрат фронтових друзів, страх за рідних і разом з тим усім – жага до перемоги над ворогом, яка об’єднала росіян, українців, євреїв, білорусів…

Дитинство закінчилося, ворог украв юність, швидко прийшла зрілість, що гартувалася у пекельному вогні. І вогонь той випалив сльози, породивши мудрість, бажання перемагати й жити, почуття великої любові до людей. Семен Мойсейович, пройшовши фронтовими дорогами, не втратив здатності «бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах». Після Великої Перемоги він продовжував військову службу, бо вважав, що молоде покоління повинно жити в мирі, на сторожі якого сам він стоятиме, адже ж «недарма колись воювали»… Семен Мойсейович розповідає про своє нелегке, надзвичайно багате на події героїчне життя.

Ворон Олександра, 10-а

Шмурак Леонід Моісейович

Долі людей складного 20-те століття складалися по-різному, але кожній людині, яка пережила непрості часи, є, що нам розповісти. Сьогодні наш співрозмовник - Шмурак Леонід Мойсейович. Він мешкав у Житомирській області, поблизу польського кордону, у маленькому містечку Дзвін. У Леоніда була велика родина: батькі мали п’ятеро дітей. У сім'ї розмовляли лише мовою ідиш. Мати Леоніда не працювала ,вона виховувала дітей. Годувальником родини був батько. Родина вирішила покинути своє селище на деякий час, але в 1944 році повернулася до рідного містечка. По поверненню побачили жахливу картину: усі 5 братів батька Леоніда були вбиті. Розпочалась війна у Польщі. Побачене не залишило чотирнадцятирічного хлопця осторонь, він одразу пішов до військомату. Парубок остаточно вирішив для себе, що дитинство минуло, а разом з ним минулі дитячі розваги.

Леонід мужньо сказав полковнику: «Я хочу вбивати німців». На що, звичайно, отримав відмову, через те, що був неповнолітнім. Але хлопець був дуже цілеспрямований та після 3 проведених ночей у військоматі, переконав майора, що гідний бути у взводі. Попри всі заборони батьків, Леонід не відступив від замислиного. Ось так хлопець розпочав справжнє доросле, тяжке випробування.

Зараз він з усмішкою на обличчі згадує, як отримував свою першу нагороду. Складні випробування чекали на нашого героя в ті часи. Були дні, коли&nbsp він ховався у лісах, голодував, не мав одягу та взуття, необхідного місця для сну та відпочинку, але не відступав, з гідністю пережив ці страшні роки. У 1951 році Леонід пішов працювати на завод. Став членом партії комуністів. Одружився з чистою єврейкою , яка згодом подарувала йому двійню: двох синів Анатолія та Євгенія. З дружиною прожили щасливо багато років, але, на жаль вона, так і не до жила до свого п’ятдесятиріччя хвороба забрала її. Леонід Мойсейович після смерті дружини залишився один, але разом з ним завжди були його сини. Долі яких склалися вдало, й зараз Леонід має вже й онуків.

Понад 50 років пройшло після війни. Для Леоніда Моісейовича великим святом, «святом спогадів» є День Перемоги. Він щорічно бере участь у парадах. Одягає усі свої нагороди, та гордо крокує майданом, згадуючи минуле.

Леонід Моісейович вимушений заробляти на життя продажом листівок біля синагоги.

На питання, що найважливіше у його житті, він відповів: «Треба прожити життя так, щоб не образити нікого, прожити чесно, приносити користь оточуючим. Просто жити, гідно проходячи випробування долі»

Про це та багато іншого розповідає наш герой, щоразу подумки повертаючись назад у ті минулі , страшні часи …

Возна Анна 10-а

Спектор Белла

Интервью у Спектор Беллы Григорьевны по нашим вопросам берет ее сын Спектор Михаил Георгиевич

Когда и где родились?
07.12.1920 года, г.Одесса.
Кем были Ваши родители?
Отец: рабочий, мама: домохозяйка.
Чем занимались до войны?
Работа в детдоме для испанских детей. Секретарь-машинистка.
Сколько было Вам лет, когда началась война? Как попали на фронт?
К началу войны было 20 лет. Вызвали в обком комсомола и предложили работу в воинскойчасти. Радиодивизион особого назначения.
На каких фронтах воевали?
4-й Украинский фронт.
Какова Ваша военная специальность и звание?
Радист-телеграфист, сержант.
Расскажите о самых примечательных фактах Вашей фронтовой биографии, наиболее памятных боях или других моментах из Вашей боевой жизни и жизни однополчан, за какие подвиги удостоены наград?
Наша часть занималась радиоперехватом немецких радиостанций и мы давали фронту данные о нахождении вражеских войск. Я работала в оперативной части дивизиона. Награждена Орденом Отечественной войны «За мужество», медалями «За боевые заслуги», «За оборону Кавказа», «За взятие Будапешта».
Какие самые значительные события о войне Вам запомнились?
Запомнились тяжелые месяцы отступления, приятные воспоминаний об освобождении наших городов. Очень хорошо помню освобождение родной Одессы.
Знали ли вы об уничтожении евреев на оккупированных территориях во время войны?
Мы знали о зверствах фашистов на оккупированных территориях. Знали и об уничтожении евреев.
Погиб ли кто-то из вашей семьи в Холокосте? Где, как, когда?
В Одессе погибли наши родственники со стороны матери (девичья фамилия - Гутович), которые не успели эвакуироваться. Мама же эвакуировалась в Алма-Ату. На фронте погиб мой младший брат Михаил.
Что помогало Вам выживать в экстремальных условиях войны?
Выжить в это страшное время помогала вера в нашу победу.
Где встретили и как отмечали День Победы?
День Победы наш дивизион встретил в Вене. Было много слез и радости.
Чем занимались после войны?
В сентябре 1945 года я вышла замуж за однополчанина, Спектора Георгия Самуиловича, в 1946 году родила сына. Воинская часть, в которой служил муж, дислоцировалась в Румынии и мы были с ним. В 1951году родила второго сына. Работала до выхода на пенсию в 1975 году.
Что бы Вы пожелали современной молодежи?
Молодежи хочу пожелать мирного неба и никогда не узнать что такое война.

Гальперін Борис Йосифович

Війна… Це скрутний час, коли немає нікого, хто міг би підтримати та сказати, що все буде добре.Люди йшли туди заздалегідь розраховуючи, що не повернуться додому. Як же бачать світ та живуть сьогодні люди,котрі самі пережили ці страшні часи? Про це сьогодні нам розповість в інтерв’ю Борис Йосифович, 99 років. Він розповідає про тяжкі часи свого життя, передає життєвий досвід та згадує моменти, які навіть в сумну хвилину змушували його посміхатись. Народився Борис 1914-го року в селі Щербенці, Київської області. Усе своє життя він прожив майже сам. Коли Борису був лише рік він втратив батька, а у 7 років втратив і матір,яка мало приділяла уваги дітям, бо тяжко працювала, торгувала продуктами, їй доводилось їздити щодня із села до міста.

У Бориса було дві сестри, та незабаром обидві померли. Він розповідає, як у 3 роки потрапив до равіна, там його навчали єврейської мудрості. Вдома у равіна всі розмовляли мовою ідиш, та відзначали єврейські свята, хоча жили дуже бідно коли треба було накривати на стіл різні страви, то раділи простому хлібу. Борис Йосифович гарно вчився, добре знав німецьку мову.

Війна не пройшла осторонь. Спочатку він прослужив 3 роки в арміі, під Білою Церквою, де мав звання молодшого лейтенанту, а як тільки розопочалися бойові дії, його одразу забрали на фронт. З 15-ти років наш співбесідник працював на чорнильному заводі, ризикуючи здоров’ям, щоб як-небудь заробляти на життя.

Про ці та інші цікаві факти свого непростого життя нам розповідає ветеран та герой Борис Йосифович.

Пугач Аліса, 10-а

В єврейському дитячому будинку

В школі

Юдицький Анатолій Михайлович

Що є найціннішим скарбом у нашому житті? Гроші, коштовності чи слава... Можливо, для когось так воно і є, але для мене скарб - це спогади. Спогади - це річ, що гріє або зворушує душу. Ось і сьогодні мій бравий прадідусь Анатолій Михайлович Юдицький розповість про свої молоді роки. Ці спогади дуже умні, бо мова буде про події Другої світової війни.

Сподіваюся я Вас зацікавила.

Праонучка, Юдицька Карина, 9-а